Гештальт-терапія

Гештальт — результат інтеграції багатьох чинників, присутніх в даний момент. Фігура, що входить в гештальт, —  найактуальніша в даний момент потреба, емоція, і те, що її може задовольнити, а все, що оточує, — фон. Динаміка життя — це перехід фігури у фон і з фону у фігуру за тиfritsпом «контакт відхід».

Як психотерапевтичний напрям гештальттерапія винила у 40-ві роки XX ст. Інтегрувавши досягнення впливової на той час структурної (гештальт) психології, психоаналізу і холістичної теорії, Фредерік-Соломон (Фріц) Перлз (1893-1970) створив гнучку й ефективну систему психологічної допомоги, яка, на відміну від фройдівської, не потребувала багато часу і передбачала індивідуальну і групову роботу. Подібний до цікавої гри і порівняно дешевий, цей вид психотерапії здобув багато прихильників у всьому світі.[1]

Перлз надавав великого значення процесу контакту особи із зонами зовнішнього світу, внутрішнього тілесного світу і психічних процесів (світ ідей і фантазій). Внаслідок цього основний психотерапевтичний механізм при гештальттерапії — це усвідомлення, його тренування в цих трьох зонах. Саме тренування механізмів, придбання навиків усвідомлення протягом 15-20 хвилин в кожній зоні. Таке тренування дає можливість пацієнтові переживати ситуацію в цілому, у тому числі і свій стан, зануритися повністю в неї і жити в ній на даний момент саме через усвідомлення. Зануритися в буття даного моменту, тобто реалізація принципу «тут і тепер», уникати виникнення неадекватних, психотравмуючих фігур. Буття змушує постійно відволікатися від ситуації в минуле, в майбутнє, в інші ситуації і місця, і ефективність переживання ситуації, що діє, знижується[1].

Коло, намальоване безперервною лінією, і коло, намальоване окремими крапками, будуть сприйматись як два кола на фоні білого листа. Наприклад, зображення молодої дівчини та старої, яких можна побачити, вдивляючись в різні деталі картинки. Чи, наприклад, не менш відомий малюнок: два профілі і ваза, які проступають то як фон, то як фігура. Фігура, що виступає на фоні, і є гештальт[2].

Гештальттерапію визначають як допомогу людині в пошуку справжньої життєвості, здатності насолоджуватись життям нині, «тут-і-тепер», не відкладаючи радість і щастя на невизначене «коли-небудь потім». Бути здоровим і щасливим, задоволеним собою, упевненим у своїх силах, любити друзів і близьких, не висловлювати їм претензій, а собі не докоряти вічними сумнівами, стати відповідальним і зрілим, залишаючись веселим і спонтанним, — основні цілі гештальттерапії. У гештальттерапії також діє принцип «я-ти» прагнення до відкритого і безпосереднього контакту між людьми.

Гештальттерапія — психотерапевтичний напрям, який оснований на синтезі психоаналітичних ідей і принципів гештальтпсихології; спрямований на усвідомлення і закінчення цілісних патернів взаємодії зі світом (гештальтів), а несвідомі компоненти і психологічні захисти розглядає як основні цілі терапевтичного втручання.

По суті гештальттерапія є наділеною екзистенційним змістом практичною філософією достовірності життя, що ґрунтується на процесах усвідомлення і контакту.[2]

Іноді гештальттерапію визначають як своєрідне анти інтелектуальний напрямок. Гештальт-терапевт не взагалі не довіряє інтелекту, а ставить під сумнів користь аналітичного розчленування, вербального опису і пояснення почуттів і відчуттів. Не можна проаналізувати переживання людини.

Усвідомлення і контакт

Гештальттерапія основана на уявленні про те, як поліпшити людську життєдіяльність, — «моделі просвітлення», яка споріднює гештальттерапію із дзен-буд-дизмом. Характеризуючи цю модель, учень Ф. Перлза Джон Енрайт стверджує, що існують такі фундаментально різні моделі допомоги людині у прагненні стати досконалішою:

1) патологічна модель. Відповідно до цієї моделі людину, в якої є проблеми або труднощі, розглядають як уражену або хвору, що потребує допомоги кваліфікованого фахівця. Терапію здійснюють за принципом лікування в системі відносин «лікар — пацієнт». Самолікування (читання відповідних книг, спроби вести «задушевні» бесіди з друзями) не особливо заохочується, хоч і не заперечується. Така модель характерна для класичного психоаналізу;

2) модель зростання клієнта. Вибір її зобов’язує розглядати клієнта як здорову нормальну людину, яка має змогу досягти більшого. Нормальна особистість повинна постійно розвиватися і рости — інакше настають застій і поступова деградація. Відсутність зростання — тривожна ознака, стандартним є прагнення бути вище за норму. Допомога ззовні бажана, але не обов’язкова, оскільки прагнення до зростання — природна властивість людини, як і кожної живої істоти. Процес особистісного вдосконалення потребує певних зусиль, які винагороджуються сторицею, оскільки бути вище за норму — краще, ніж бути просто нормальним. Цією моделлю послуговуються терапія на основі ідеї самоакту а л ізації, логотерапія, роджеріанство;

3) модель просвітлення. Ґрунтується на твердженні про відсутність будь-які норми, необхідності кудись іти або що-небудь робити, бо людина — досконала, завжди була і завжди буде такою. У межах цієї моделі актуальне відчуття щастя і добробуту не залежить від рівня досягнень, наявності або відсутності проблем, успішної стратегії самопрезентації тощо. Усе, що необхідно, — зсув відчуття. Він полягає в тому, щоб розглядати себе не з позиції того, що могло б або мало бути зроблене, а побачити те, що є на цей момент, «тут-і-тепер», — і насолоджуватися цим.


Психологи та психотерапевти м.Рівне
Моя анкета на У Психолога Яндекс.Метрика